Y a n a Vi vi

Є речі, яких не можна пояснити і моменти, яких неможливо описати.

Просто думки матерелізуться, а мрії чудом здійснюються.

Все на якийсь час стає на свої місця і ти відчуваєш ніби нарешті все так як і має і має бути.

Чесно - я не знаю як я змогла то передбачити, але я чомусь відчувала шо та зима буде для мене особливою, тільки не знала що настільки.

22 січня - день, в який здійснилась ше одна моя мрія.

Я взлетіла. І приземлилась в Франції.

Сказав би мені хтось що так буде два тижні перед тим, я б посміялась, і забула. 

Але тут насправді вони - 2 тижні. 2 тижні неймовірного щастя, див, краси , тепла і такого сімейного дружнього затишку, який неможливо сплутати ні з чим іншим.

І тому цей пост і називається "Кому потрібен Париж, коли тебе обіймають?"

Одна справа - країна, про яку мріяла стільки, скільки себе знаю, а зовсім інше і набагато цінніше - люди в ній і їхня найщиріша любов.
Все відходить на далекий другий план, коли бачиш посмішки тих, кого не бачив 3 роки. Посмішки таких дорогих тобі людей.
Все відходить на другий план, коли бачиш щасливу маму.

Я ще раз переконалась в тому, що ніколи не варто переставати мріяти.
Не варто ставити планки мріям, як :  більша-менша, швидше досягнута-пізніше досягнута, можлива-неможлива.
Потрібно мріяти про високе і далеке!
Тому що з кожним кроком, з кожним взлетом, з кожним подихом надії все ближче і ближче. Ближче до зірок, які ще вчора здавались занадто високо аби їх дістати.
Не буває занадто. Не буває зависоко.

Я не знаю як правильно подякувати і як передати наскільки для мене важливою і наскільки для мене безцінною була та мандрівка,
яка нарешті хоча-би на неймовірно коротких 14 днів з'єднала серця,
які до біса сильно скучили і так сильно прагнули до зустрічі!

...і так, тепер я ще сильніше нерівно дихаю до Франції.
Вона будить в мені щось дуже-дуже особливе.І змушує моє серце співати...