I was running, falling and escaping things without even looking behind,

until I felt grass under my feet after cold pavement.

There is freshness and it tastes like spring. Again.

We started over.

The world has transformed. Now it is not just ordinary things - It is "everything to feel".

I cannot see real colours anymore, all of them are " white, light and new" for me -

and they are actually synonyms to "hope".

My eyes are shining again and I'm so sorry that I have been hiding them for a long time in darkness of my thoughts.

I finally found myself in poetry, art and music and now I give them all of me. 

Honestly I don't drive and I have no idea how steering wheel works

It is just a grass under my feet, feelings

...and some loving

Я бігла, падала, тікала, не оглядуюсь назад, допоки після холодного асфальту, не відчула траву під моїми ногами. Повіяло такою свіжістю і я відчула смак весни. Знову. 

Ми почали з початку.

Світ одразу перетворився з простих незамітних речей в "почуття".

Все навколо почало втрачати ті свої справжні кольори, бо я перестала бачити все окрім

"білого, світлого, нового"- слів-синонімів до "надії".

Знову загорілись очі, які я недавно зморщувала, закривала і ховала в темноті власних думок і передбачень.

Я знайшла себе в поезії, мистецтві та музиці, і віддала й віддаю зараз для них всю себе.

Я не керуюсь і не знаю й як функціонує руль. Це все трава під моїми ногами і ті нестримні почуття, якi вона приносить.

...ну і трішки любові, бо як ми без неї?

 

Є речі, яких не можна пояснити і моменти, яких неможливо описати.

Просто думки матерелізуться, а мрії чудом здійснюються.

Все на якийсь час стає на свої місця і ти відчуваєш ніби нарешті все так як і має і має бути.

Чесно - я не знаю як я змогла то передбачити, але я чомусь відчувала шо та зима буде для мене особливою, тільки не знала що настільки.

22 січня - день, в який здійснилась ше одна моя мрія.

Я взлетіла. І приземлилась в Франції.

Сказав би мені хтось що так буде два тижні перед тим, я б посміялась, і забула. 

Але тут насправді вони - 2 тижні. 2 тижні неймовірного щастя, див, краси , тепла і такого сімейного дружнього затишку, який неможливо сплутати ні з чим іншим.

І тому цей пост і називається "Кому потрібен Париж, коли тебе обіймають?"

Одна справа - країна, про яку мріяла стільки, скільки себе знаю, а зовсім інше і набагато цінніше - люди в ній і їхня найщиріша любов.
Все відходить на далекий другий план, коли бачиш посмішки тих, кого не бачив 3 роки. Посмішки таких дорогих тобі людей.
Все відходить на другий план, коли бачиш щасливу маму.

Я ще раз переконалась в тому, що ніколи не варто переставати мріяти.
Не варто ставити планки мріям, як :  більша-менша, швидше досягнута-пізніше досягнута, можлива-неможлива.
Потрібно мріяти про високе і далеке!
Тому що з кожним кроком, з кожним взлетом, з кожним подихом надії все ближче і ближче. Ближче до зірок, які ще вчора здавались занадто високо аби їх дістати.
Не буває занадто. Не буває зависоко.

Я не знаю як правильно подякувати і як передати наскільки для мене важливою і наскільки для мене безцінною була та мандрівка,
яка нарешті хоча-би на неймовірно коротких 14 днів з'єднала серця,
які до біса сильно скучили і так сильно прагнули до зустрічі!

...і так, тепер я ще сильніше нерівно дихаю до Франції.
Вона будить в мені щось дуже-дуже особливе.І змушує моє серце співати...

   

 

Why do we people love that much to limit ourselves and why do we people let others do it?

Its better for some of us to sit in the dark place without even sign of life

than to shine on the stage like a real star, because we are too scary to be noticed.

Scary that this light of us can blind.

Time changes, but why doesn't society?

who make you feel like you don't deserve to be someone special.

Everyone of us is already creator.

And the thing is... you don't have to be writer, actor, singer or any other artist to create something.

our achievements, actions, goals  are already your own unique ART ( oh I love that word! )

Just breath and start to create. I'm sure it will be your best painting ever.

Чому ми так любимо обмежувати себе і чому ми позволяємо робити це іншим?

Для декого з нас краще сидіти в темноті без знаку життя, аніж сіяти на сцені як зірка, просто тому що ми занадто боїмось аби нас помітили. Боїмось аби наше світло не засліпило.

Час змінюється, але чому не змінюється суспільство? Яке змушує нас думати, що ми не особливі.

Кожен з нас - творець. І справа в тому... Ми не повинні бути письменниками, акторами, художниками для того щоб творити щось.

Досягнення, дії , цілі  вже є одним неповторним мистецтвом.

Просто дихай і твори. Впевнена : це буде твоя найкраща картина.